Це зараз вважають, що армія Ізраїлю – одна з найкращих у світі. Був час, коли нашою зброєю були «коктейлі Молотова» Григорій Пивоваров Київ – У добровольця полку спецпризначення «Азов», громадянина Ізраїлю Григорія Пивоварова у мобільних телефонах українські патріотичні рінгтони: гімн України і гасло «Слава Україні – героям слава!» Родина Пивоварова походить з України.
Однак народився він у Ленінграді, звідки сім’я виїхала до Ізраїлю. Перш ніж приїхати в Україну, Григорій кілька років прожив у Євросоюзі. Що його привело в Україну і змусило проміняти комфортне європейське життя на сповнене ризику бойове, Григорій Пивоваров розповів Радіо Свобода. – Моя українська епопея розпочалася з Революції гідності. Я приїхав до Києва у лютому 2014 року. Якраз потрапив на Майдан, коли 18 лютого почалася бійня під Будинком профспілок. Рвонув до бою – захищати будівлю, адже всередині перебували поранені майданівці. Отримав контузію, але свою позицію не залишив, і так сталось, що я був у тій групі «Самооборони Майдану», якій вдалося підпалити міліцейський БТР, фактично, ми його «розстріляли» за допомогою «коктейлів Молотова».
Я досі згадую куточок Майдану, між Будинком профспілок і підземним переходом, там якихось 3-5 метрів відстань між ними. А нам 18-19 лютого ці метри видавалися такими довжелезними! І справді, не всі їх пройшли. Я тоді відчув силу братерства, силу дружби. І ми всі там разом були, люди різних національностей і різних політичних поглядів. І всі ми були разом. Недарма тепер ми кажемо: «Разом – сила». А після перемоги Революції гідності я допоміг студентам у захопленні будівлі Міністерства освіти, коли вони звідти виганяли старих чиновників. Я охороняв цю будівлю до передачі її новому міністру освіти та науки України Сергію Квіту і його команді. Той дух, що панував на Майдані і пізніше, коли в урядові установи заходили нові команди, іноді під охороною «Самооборони» – його неможливо передати словами.
– А звідки у Вас відзнаки українського козацтва? – Після того, як я допоміг студентам, записався до «Самооборони Майдану», Козацька сотня запропонувала приєднатись до її акції – ми поїхали у селище Трахтемирів, до маєтку Ігоря Бакая, про якого мені розповіли, що то був олігарх, корумпований політик, який втік до Росії ще за президентства Віктора Ющенка. Ми з козаками хотіли у маєтку зробити своєрідну козацьку республіку, щоб повертати українцям козацькі традиційні бойові мистецтва. Це мало стати такою собі Трахтемирівською січчю, але не склалось. Зате козаки мене нагородили відзнаками за звитягу, а ще я у Трахтемирові познайомився зі своїм майбутнім «айдарівським» командиром – Олександром з позивним «Італієць» (Олександр Піскіжов, загинув у жовтні 2014 року під час бойової операції на Луганщині – ред.) Він запропонував мені стати солдатом бойової групи, яку пізніше назвали «Золотою ротою» «Айдару». Якщо по датах, то услід за «Італійцем» я потрапив в «Айдар» у травні минулого року. Воював на Луганщині, боронив містечко Щастя, де збагнув: щастя – це вижити у нерівному бою, коли проти погано підготовлених, але неймовірно вмотивованих бійців-добровольців виступають добре навчені, але духовно слабкі найманці. – Чому пішли з «Айдару» і до якого військового з’єднання Ви приєднались пізніше? – Сашко «Італієць» загинув у жовтні, він був прекрасним командиром, я просто не міг залишатись в «Айдарі» після його загибелі. І у листопаді разом з групою бійців перейшов до 93-ої бригади ЗСУ, звідки був направлений разом з «Ремом» (Руслан Качмала – офіцер «Українського добровольчого корпусу», захисник донецького аеропорту – ред.), під його керівництвом я воював поблизу Донецького аеропорту, разом з ним вирішив перейти до полку «Азов». Зараз я командир взводу у спецпідрозділі «Одін» полку спеціального призначення «Азов».
Ось так я потрапив на українську війну – це, як на мене, справжня національно-визвольна війна. – У чому полягають Ваші завдання в «Одіні»? – Я просто воїн. Я не можу сказати, наскільки я хороший інструктор чи супербоєць, тому що на Донбасі справді йде війна. Так, зараз поменшало обстрілів, і бойові дії перейшли у так звану «пасивну фазу», але ж ми не сидимо в окопах, склавши руки. Ми тренуємось, щоб у разі потреби відбити атаку ворога. І, залежно від ситуації, – я боєць або інструктор. – Пане Пивоваров, Ви маєте досвід участі у воєнних діях в Ізраїлі. Чи Ви знаходите якісь паралелі між, так би мовити, ізраїльськими та українськими боями? – Я знаходжу паралелі між Революцією гідності і нинішньою боротьбою українців проти зовнішньої агресії і тим, що відбувалось на території сучасного Ізраїлю у початковий час існування цієї держави. Це зараз вважають, що армія Ізраїлю – одна з найкращих у світі, що ізраїльтяни навчились бути готовими до війни й паралельно розвивати державність. «Дивіться, яка велика держава, яка потужна армія!» – кажуть про сучасний Ізраїль. Але ж був час, коли нашою зброєю були «коктейлі Молотова», з якими наші діди ходили проти танків, а замість флоту бойові кораблі супротивника знищували ізраїльські пловці. Подібне відбувається в Україні, тут армія створюється з нуля, тут ми з «Самообороною Майдану» якихось півтора роки тому проти спецназу «Беркут» та їхньої техніки ходили з тими ж «коктейлями Молотова» і дерев’яними щитами. – А зараз що Ви бачите в Україні? – Спершу бачив армію, яку знищили, спаплюжили, розграбували, і весь минулий рік Росії та маріонеткам з «Новоросії» протистояли добровольці. Саме добровольчі батальйони за підтримки незначної кількості адекватних військових командирів зупинили російську навалу. Якби Росія не ввела військо на Донбас у серпні 2014 року, «ДНР» і «ЛНР» уже би стали історією.
Зараз Збройні сили України зміцніли, у середній командній ланці побільшало адекватних нинішній ситуації командирів, солдати здебільшого вмотивовані. До речі, тут хочу звернути увагу на те, що і добровольчі батальйони, і ЗСУ, і Національна гвардія мають низко вклонитись українським патріотам – волонтерам, які «тримають тил» і досі забезпечують більшість потреб тих, хто перебуває у зоні воєнних дій. – А як Ви прокоментуєте антисемітські заяви, які лунають серед окремих політиків і у соціальних мережах? – Я думаю, що заяви на кшталт «жиди знищать Україну» роблять дурні люди або маргінали. Якби я відчув, що в Україні є антисемітизм, я би не воював за неї. Я ж воюю поряд з українцями і росіянами, під час бою нікого не обходить, якої ти національності чи яку релігію сповідуєш: у бою ми – Воїни. А тим ксенофобам та українофобам, яких вистачає, на жаль, і в Україні, наведу приклад: я – боєць полку «Азов», який сформували українські націоналісти. Мені з цими людьми комфортно, це мої побратими. Люди часто плутають поняття «націоналіст» і «нацист», або «фашист». Націоналісти є всюди, включно з Ізраїлем, і це люди, які люблять свою націю.
Я приїхав в Україну, мені подобається те, що тут відбувається, я дружу і воюю пліч-о-пліч з українськими націоналістами. Мабуть, я теж український націоналіст, тому що підтримую її суверенітет, її територіальну цілісність, її народ. Мені подобається ця країна, і я не хочу, щоб хтось чужий прийшов і рвав її на шматки, і не хочу, щоб внутрішні вороги їй заважали. Я буду боронити Україну і готовий за неї боротись. Другий приклад: на Луганщині були дві військові бази – «Дмитрівка» і «Перемога». У кінці серпні або ж на початку вересня 2014 року (точних дат не пригадаю, у нас були жорсткі бої) російські «Гради» повністю знищили обидві бази. Бійці з «Айдару» евакуювали те, що залишилось – а принесли мені кіпу. Старенька кіпа, вочевидь, її господар просто забув при відступі. А хлопці мені її віддали зі словами: «Ти єврей, ти краще знаєш, що з нею робити». Я хотів був розшукати її господаря.
Через соціальні мережі виставляв фотографію, але ніхто не зголосився. І от скажіть мені: якби в Україні правили фашисти – вони би хіба цю кіпу мені принесли? Думаю, що ні. – Пане Пивоваров, і все-таки – навіщо Вам це все? Протистояння з силовиками під час Майдану, бої на Донбасі, фактично, вже більше року щодня ризикуєте власним життям… задля чого? – Задля справедливості. Заради того, щоб змінити Україну на краще. Революція гідності не обмежувалась виступом суспільства проти влади, це було щось більше і значно більш важливе для українців. Ми продемонстрували всьому світові, що є така держава – Україна – і кинули йому виклик: ми здатні боротись за людські цінності, а ви? Вам не подобається такий-то політик, такий-то чиновник? Добре, піди і відсторони його, і сядь на його місце – покажи, на що ти здатний. Тобто, ми вчимося брати на себе відповідальність, щоб рухати справу. Я пишаюся тим, що перебуваю в такий час в Україні, ще і на передньому краї воюю за неї.
– Чим віддячує українська держава? – На сьогодні «подяка» – це мовчання на мої прохання надати мені громадянство України. Ще в «Айдарі» покійний «Італієць» написав листа до командування з пропозицію відзначити мою бойову звитягу у боротьбі за українську державність і надати мені громадянство України. Нічого. На мої звернення щодо громадянства у відповідні органи відповідь була: «Пишіть президентові України, тільки він у Вашому випадку може надати українське громадянство». Президент, судячи з усього, мого листа не отримав. А я, до речі, маю українське коріння, моя прабабуся родом з Керчі, а прадід був рабином на Київщині. Але вони виїхали до Росії, і там сім’я прожила до 1980-х років. Я не планую повертатись до Ізраїлю і тим більше до Російської Федерації. Я хочу жити в Україні і хочу тримати у руках паспорт її громадянина.
Джерело: http://patrioty.org.ua/ukrayina
