Учасники конкурсу написали світлі та натхненні твори про Крим. “З 500 новел ,які я прочитала, 10 були хорошими. Це невеличкий відсоток, але це нормально, бо мета нашого конкурсу – відкривати нові імена”, – розповідає модератор конкурсу “Новела по-українськи” від журналу “Країна” Олена Павлова на презентації конкурсу новел та книги “Крим по-українськи” в рамках фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST 19-го вересня.
Конкурс проводиться вже втретє, передають Патріоти України з посиланням на gazeta.ua. Основними вимогами є мова – українська та об’єм – до 10-ти тисяч символів. 2013-го року учасники могли писати на вільну тему, 2014-го в центрі був Євромайдан. Цьогорічні новели присвячені Криму. “За три роки конкурсу я прочитала 500 новел і не новел. Дуже багато чогось люди на конкурс прози шлють віршів. Перший рік нам хтось прислав роман “Бузковий туман” і чомусь сценарій для фільма “ТойХтоПройшовКрізьВогонь”. Дуже багато пишуть від руки листів. Ми приймаємо, але, коли цього року у фінал пройшов такий текст, то я набирала 6 сторінок рукопису . Тому ми переважно приймаємо на емейл тексти. Отримавши ,одразу закодовуємо, ставимо дату, вказуємо, коли отримали емейл, забираємо прізвище – всі ці дані зберігаємо в окремому документі. Розділяємо тексти спочатку між редакцією, яка має обрати фіналістів – це 20 текстів. Й вже ці твори читають письменники.
Цього року в нас в журі були Лариса Денисенко, Антон Санченко, Андрій Кокотюха. Павло Вольвач, Олександр Стукало. Було дуже важко. Тому що кожен член журі обрав іншу новелу. Складно оцінювати тексти, бо це художні твори, а не спортивні змагання. Немає якихось показників”, – поділилася Олена Павлова. В збірку “Крим по-українськи” увійшло 23 тексти: 20 – це фіналісти конкурсу, 3 – вибір видавництва. Всього на третій конкурс української новели надіслали 149 робіт. “Коли ми читали про Крим, це було приємніше, ніж про Майдан. Я порівнюю це завжди з тим, що майданівські тексти читати було, наче пити дим з горілих покришок на Майдані, а кримські – наче біле вино на узбережжі. Вони більше вдалися авторам. Такі ностальгійні, світліші. Звісно, не обійшлося без зелених чоловічків.
Але тут було менше політики й більше художності”, – розповідає Павлова. – “Ми ще не визначились з темою для наступного року. Звичайно, ми чекаємо, що закінчиться війна й в нас буде якийсь гарний привід писати про перемогу, але, з іншого боку, не хочемо робити тексти такими політичними й заангажованими. Коли проводили конкурс про Євромайдан, було дуже багато диванної політології, люди писали замість новел якісь аналітичні та псевдоаналітичні міркування. Ми хочемо, щоб це були художні тексти. Й наступну тему ми оголосимо в лютому або на початку березня”. На презентацію книги прийшли 3 учасниці конкурсу “Новела по-українськи” . “Я беру участь вже третій рік. З самого початку, як в Фейсбуці побачила лінк від журналу “Країна”, подумала долучитися до конкурсу. З першого разу моя новела стала вибором журі від Андрія Бондаря, – розповідає постійна учасниця конкурсу “Новела по-українськи” Енжі Богаченко. – Я за своєю освітою сценарист кіно. Тому звертаю увагу на структуру тексту. Має бути зав’язка, розв’язка, кульмінація. Завдяки цим елементам, нам й цікаво читати коротку прозу, таких авторів, як Трумона Капоте або Кортасара. В їх роботах є структура, неочікуваний кінець. Також не треба зайвих слів.
Чим коротше можна сказати, тим краще”. В збірку потрапила її новела “Равлик на плечі”. Історія розповідає про перший похід авторки в Крим. Головний герой – провідник, а його друг – равлик, який сидить в нього на плечі. За словами Богаченко, це новела-казка, хоча б тому, що равлик вміє розмовляти. “Суть короткої прози в тому, що в автора є дуже мало часу, щоб захопити читача. Тому перший гачок має бути вже в першому абзаці. Я свій перший абзац скорочувала рази три, скоротила разів в п’ять. Й все-одно він вийшов описовим. Але я сподіваюсь, що за рахунок мого знання матеріалу, зокрема кримських карстових порід і взагалі географії й біології півострова, його буде цікаво читати. Я бувала в Криму досить часто: й на практиці в університеті, й зі спелеологами в печерах. Я вирішила не брехати, а написати про те, що знаю. В моєму тексті немає жодної вигаданої події і жодної вигаданої деталі. Люди, прочитавши ці тексти, питають: “Ти, що дійсно зашивала людину?”. Я відповідаю: “А куди діватися?!”, – розповідає цьогорічна учасниця конкурсу Оксана Самара. Письменник Антон Санченко назвав її новелу найкращою. “Мені важливо, щоб в тексті кожне слово стояло на своєму місці, щоб воно було продумано. Щоб не можна було з тексту викинути абзац. Також автор має знати фінал наперед. В новелі дуже важливий несподіваний фінал. Й щоб він взагалі був, а не стояли три крапки й якесь смазанне завершення”, – говорить Олена Павлова. – “Драматургія важлива. Щоб це не була якась романтична оповідь без героїв, де читаєш тільки про те, як сонце сходить над річкою.
Те, що драматургія має бути, про це й вже навіть не повинна йти мова, але люди чомусь надсилають тексти, які не підходять ні за жанром, ні за стилем, ні за чим. Також дуже відчутний згубний вплив шкільної програми з української літератури. У нас люблять писати про якогось Івана й Марічку в селі. Що читаємо в школі, те й пишемо. Але дійсно, щоб писати хороші тексти, треба багато читати якісної літератури. Чи писали справжні кримчани? Писали. Дехто писав: “Я школяр, вчусь в Сімферополі. Більше нічого не можу сказати, бо це небезпечно”. Багато хто просив не розкривати ім’я. Бо люди відчували себе в небезпеці через свою творчість”. Серед надісланих текстів є новела кримсько-татарської дівчинки Мавіле Яг’яєвої. На той час, коли вона подавала свою роботу, їй було 16 років. Основною темою її новели є депортація кримських татар. Також одним з конкурсантів став Сергій Левтер.
Він народився в Криму, але його родина давно виїхала. Повернувся туди лише минулого року як журналіст, щоб висвітлювати анексію Криму. Олена Павлова відзначила текст Ігоря Остапенко “Аліме” через дуже колоритну й багату місцеву мову. “Учора до мене приходила Аліме. Вона часто приходить до мене, бо хоче знати майбутнє. В неї немає грошей, тому вона завжди приносить персики. Я жартую, запитуючи в неї, чим вона платитиме, коли на її дереві закінчаться плоди. А вона каже, що тоді крастиме, як у старої придуркуватої Сеїре або у скупого Мансура. Сміємося. Я ніколи досі не зустрічав людини, так закоханої в майбутнє. Вона впивається в мене великими ожинними очима й вимагає говорити. Я розкладаю карту на своєму тяжкому, як життя, дубовому столі і заглядаю в її долю. Я грішний. Невиправно грішний”, – пише Ігор Остапенко у своїй новелі. На минулорічному конкурсі новел, присвячених Євромайдану, друге місце зайняла Марина Єщенко. Зараз її колонки можна побачити на сторінках журналу “Країна”.
“Я надсилала текст на конкурс, присвячений Майдану. Розраховувала на те, що більшість авторів в центр своїх творів поставлять позитивного героя – майданівця або класичного антигероя – беркутівця. Я була зацікавлена в тому, щоб мій твір якось відмітили, тому вирішила зобразити ситуацію, де немає ні героїв, ні ворогів, де ворог знаходиться дуже близько, але ми його не помічаємо. В мене зображена типова сім’я околиць міста Києва, яка за буденними перепитіями не помічає, що їхній син просто не присутній кілька днів у квартирі. Він відвідує Майдан. Батьки постійно дивляться телевізор, обговорюють події. Така собі типова диванна сотня. Але вони не помічають, що також в цьому замішані. Їх син творить історію, поки вони залишаються поза кадром звичайними обговорювачами подій. Можна навіть сказати, що ці люди і є тим ворогом, проти якого бореться їх син. Бо він діє, а їхня байдужість його вбиває”, – розповіла Марина.
Цього року в нас в журі були Лариса Денисенко, Антон Санченко, Андрій Кокотюха. Павло Вольвач, Олександр Стукало. Було дуже важко. Тому що кожен член журі обрав іншу новелу. Складно оцінювати тексти, бо це художні твори, а не спортивні змагання. Немає якихось показників”, – поділилася Олена Павлова. В збірку “Крим по-українськи” увійшло 23 тексти: 20 – це фіналісти конкурсу, 3 – вибір видавництва. Всього на третій конкурс української новели надіслали 149 робіт. “Коли ми читали про Крим, це було приємніше, ніж про Майдан. Я порівнюю це завжди з тим, що майданівські тексти читати було, наче пити дим з горілих покришок на Майдані, а кримські – наче біле вино на узбережжі. Вони більше вдалися авторам. Такі ностальгійні, світліші. Звісно, не обійшлося без зелених чоловічків.
Чим коротше можна сказати, тим краще”. В збірку потрапила її новела “Равлик на плечі”. Історія розповідає про перший похід авторки в Крим. Головний герой – провідник, а його друг – равлик, який сидить в нього на плечі. За словами Богаченко, це новела-казка, хоча б тому, що равлик вміє розмовляти. “Суть короткої прози в тому, що в автора є дуже мало часу, щоб захопити читача. Тому перший гачок має бути вже в першому абзаці. Я свій перший абзац скорочувала рази три, скоротила разів в п’ять. Й все-одно він вийшов описовим. Але я сподіваюсь, що за рахунок мого знання матеріалу, зокрема кримських карстових порід і взагалі географії й біології півострова, його буде цікаво читати. Я бувала в Криму досить часто: й на практиці в університеті, й зі спелеологами в печерах. Я вирішила не брехати, а написати про те, що знаю. В моєму тексті немає жодної вигаданої події і жодної вигаданої деталі. Люди, прочитавши ці тексти, питають: “Ти, що дійсно зашивала людину?”. Я відповідаю: “А куди діватися?!”, – розповідає цьогорічна учасниця конкурсу Оксана Самара. Письменник Антон Санченко назвав її новелу найкращою. “Мені важливо, щоб в тексті кожне слово стояло на своєму місці, щоб воно було продумано. Щоб не можна було з тексту викинути абзац. Також автор має знати фінал наперед. В новелі дуже важливий несподіваний фінал. Й щоб він взагалі був, а не стояли три крапки й якесь смазанне завершення”, – говорить Олена Павлова. – “Драматургія важлива. Щоб це не була якась романтична оповідь без героїв, де читаєш тільки про те, як сонце сходить над річкою.
Те, що драматургія має бути, про це й вже навіть не повинна йти мова, але люди чомусь надсилають тексти, які не підходять ні за жанром, ні за стилем, ні за чим. Також дуже відчутний згубний вплив шкільної програми з української літератури. У нас люблять писати про якогось Івана й Марічку в селі. Що читаємо в школі, те й пишемо. Але дійсно, щоб писати хороші тексти, треба багато читати якісної літератури. Чи писали справжні кримчани? Писали. Дехто писав: “Я школяр, вчусь в Сімферополі. Більше нічого не можу сказати, бо це небезпечно”. Багато хто просив не розкривати ім’я. Бо люди відчували себе в небезпеці через свою творчість”. Серед надісланих текстів є новела кримсько-татарської дівчинки Мавіле Яг’яєвої. На той час, коли вона подавала свою роботу, їй було 16 років. Основною темою її новели є депортація кримських татар. Також одним з конкурсантів став Сергій Левтер.
“Я надсилала текст на конкурс, присвячений Майдану. Розраховувала на те, що більшість авторів в центр своїх творів поставлять позитивного героя – майданівця або класичного антигероя – беркутівця. Я була зацікавлена в тому, щоб мій твір якось відмітили, тому вирішила зобразити ситуацію, де немає ні героїв, ні ворогів, де ворог знаходиться дуже близько, але ми його не помічаємо. В мене зображена типова сім’я околиць міста Києва, яка за буденними перепитіями не помічає, що їхній син просто не присутній кілька днів у квартирі. Він відвідує Майдан. Батьки постійно дивляться телевізор, обговорюють події. Така собі типова диванна сотня. Але вони не помічають, що також в цьому замішані. Їх син творить історію, поки вони залишаються поза кадром звичайними обговорювачами подій. Можна навіть сказати, що ці люди і є тим ворогом, проти якого бореться їх син. Бо він діє, а їхня байдужість його вбиває”, – розповіла Марина.
Джерело: http://patrioty.org.ua/
