Партійне лідерство як одна з найбільш поширених форм політичного лідерства безпосередньо пов’язана з проблемами формування та реалізації політичної влади.
На думку М. Мораря, партійний лідер – це авторитетна, визнана у своєму партійному середовищі особа, обрана керувати партією і здатна консолідувати партію та громадян навколо спільної мети, найефективніше репрезентувати інтереси конкретної соціальної групи. Сообщает http://historical-club.org.ua/
Особа, яка для виконання своєї програми, висуває за мету прихід до влади або вплив на неї, участь у справах держави.[1, с.10]
Проблема лідера та лідерства для партії відіграє особливу роль. За своєю природою, функція партійного лідера – громадська діяльність в результаті якої зміцнюється потенціал партії. Ця функція несе в собі відчутний вплив в умовах надмірної персоніфікації політичного життя.
Соціологічна служба Центру Разумкова провела опитування «Яке значення для вас при голосуванні за певну партію має те, хто саме очолює цю партію?», - абсолютна більшість респондентів обрала відповідь «першочергове значення» [2]. Таким чином виникає певна суперечність першочерговості мотивів вибору між ідеологічним та лідерським чинником в діяльності партій. Поява певної тенденції у виникненні партій не суто на основі громадянської ініціативи, а як результат діяльності конкретної особистості на шляху до задоволення до власних політичних (іноді і фінансових) запитів має місце і в історії формування багатопартійності в Україні. Так, наприклад, УХДФ (УХДП), став результатом діяльності батька і сина П. і В. Січків, Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ) – З. Красівського та І.Кандиби, Народна партія України постала внаслідок ініціативи голови кооперативу «Олімп» (м. Дніпропетровськ), народного депутата УРСР Л. Табурянського [3, с.11].
Не рідко діяльність партії була повністю залежна від персони лідера. Такі політичні партії, на думку Н. Калігаєвої, доцільніше називати клієнтелами. [4, с.59] Переконливий доказ – Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), яка була зареєстрована Мін’юстом України наприкінці липня 1993 р. і яку очолив голова концерну «Едланд» Е. Лашутін. Він виступав і основним спонсором партії. Після поразки на парламентських виборах 1994 р. Е. Лашутін поїхав за кордон, фактично залишивши партію і без керівника, і без фінансування. До кінця 1994 р. партія згорнула свою активну діяльність (віднайти будь-яку інформацію щодо її подальшого політичного життя неможливо) [5, с. 89]. В окремих випадках, складається враження, бажання очолювати партію було чи не домінантним: В.Онопенко у 1990-х почергово очолював партію прав людини, згодом – СДПУ, СДПУ(о) та УСДП. Це є однією з підстав вважати, що на зміну ідеологічній партії приходила лідерська.[5, с. 88]
Лідерство у партіях було як індивідуальне так і колективне за формою. У деяких з них, як свідчать партійні статути, перевага віддавалася індивідуальному: функціонував інститут голови партії (УХДП, УНП, УРП, НПУ, ДемПУ) чи голови правління партії (СДПУ). У ряді інших –існував інститут співголів партії (кількість яких варіювалася: трьох співголів мала ОСДПУ, чотирьох УНДП, п’ятьох – УСДП та ЛДПУ, дев’ятьох ПЗУ) та співголів координаційної ради партії (сім чоловік – у ПДВУ) [3, с.12].
Слід відзначити також «різноликість» партійного лідерства початкового періоду становлення багатопартійності. Серед фундаторів та очільників партій були не тільки колишні комуністи (як, наприклад, І.Драч, Д.Павличко, В.Дончик, Ю.Цехов), а й колишні політв’язні-антирадянщики: серед засновників УНП- Г.Приходько (10 років ув’язнення та кілька років заслання), УХДП – П.Січко (17 років ув’язнення), ДемПУ – Ю.Бадзьо (7 років таборів і 5 років заслання), Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» - І.Кандиба (понад 22 роки ув’язнення), УРП – Л.Лук’яненко (26 років ув’язнення). [3, с.12] У роботі Литвина В.М.[6, с.71] подані систематизовані дані основних віх життєвого шляху лідерів найбільших партій початку 1990-х років у вигляді таблиці.
Не можна відкидати і фактор доступу керівників партій до владних повноважень та адмінресурсу, наявність якого полегшує стартові можливості партії.
Таким чином, становлення партійних лідерів доцільно розглядати у контексті формування багатопартійності в Україні та розвитку партійного впливу на суспільство.
Посилання:
Список використаних джерел та літератури:
1. Морарь М.В. Партійне лідерство у політичних процесах сучасної України : автореф. дис. ... д-ра політ. наук : 23.00.02 / Морарь Микола Васильович ; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – Київ, 2013.
2. Центр Разумкова [Електронний ресурс] – Режим доступу:HYPERLINK "http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=557" http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=557 .
3. Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець1980-х - початок 2012 рр.) : [енциклопедичний довідник] / НАН України ; Ін-т політичних і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса ; [за ред. М. Кармазіної]. – Київ : ІПіЕНД ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2012. – 587с.
4. Модернізація політичних інститутів та оптимізація взаємовідносин між суб"єктами політичного процесу. Політичні партії і вибори 2002 р. : Мат-ли "круг.столу" за темат-ю науково-прак. конф. "Нові політ. реалії України на рубежі тисячоліть" / Донецький націон. університет;Ред.кол.:О.М.Гурбич,В.М.Демидко та ін. – Донецьк, 2001. – 116с.
5. Партійна система сучасної України: еволюція, тенденції та перспективи розвитку : (матеріали міжнар. наук.-практ. конф.), [24-25 листопада 2011 р.] / [Баран В.В. та ін. ; редкол. : В.М. Геєць, О.С. Онищенко, Ю.А. Левенець та ін.] ; НАН України, Ін-т політ. і етнонац. досліджень ім. І.Ф. Кураса. – Київ : ІПіЕНД, 2012. – 585 с.
6. В. Литвин Ліві, праві і центр// Політика і час – 1992. – № 4. – С. 65-71.
