Сьогодні виповнюється 75 років з дня його народження видатного актора Івана Миколайчука.
Сообщает: http://lovelylife.in.ua/
Іван Миколайчук народився у Чернівецькій області в селянській родині. У нього було ще 12 братів та сестер. В кіно дебютував, коли вчився в київському інституті Карпенка-Карого. Згодом, виконує роль молодого Тараса Шевченка у фільмі Володимира Денисенка “Сон”. Ця робота і приносить перше визнання.
Одночасно Миколайчук виконує одну з головних ролей у фільмі Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Стрічка мала шалений успіх — здобула десятки міжнародних нагород та призів на кінофестивалях.
Новий етап творчості Миколайчука починається на початку 70-х. У фільмі “Білий птах з чорною ознакою” Юрія Іллєнка він виступає не лише як актор, але й сценарист.
Одна з найколоритніших ролей Івана Миколайчука — козак Василь у фільмі “Пропала грамота”. Тут він також виступає співрежисером і працює над музичним оформленням стрічки, зокрема, дає нове життя звучанню бандури.
“Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, – так сказав про Івана Миколайчука Сергій Параджанов – людина бездоганного смаку і чуття на справжнє і на фальшиве.
Але трапилося так, що Іван Миколайчук, всенародно улюблений актор – знайомі і незнайомі називали його просто Іваном, ніколи не Іваном Васильовичем, за життя так і не отримав від влади звання “народного”. Був лише “заслуженим”. Попри людську любов, партійні чини не надто жалували Миколайчука – одним своїм виглядом на екрані він будив у приспаній українській душі якісь прадавні згадки про гідність, волю і незалежність. Чиновникам від культури було все не так у цього актора – “то очі злі, то обличчя “нє совєцкоє”. Впродовж 10 років йому не давали жодної можливості ані самому кіно знімати, ані як акторові грати.
Клеймо ворога радянської влади йому причепили після виходу фільму “Анничка”, де він зіграв хлопця з УПА. Масла у вогонь підлив випадок, що трапився у Яремче: якось, у перервах між зйомками Миколайчук пішов до ресторану пообідати. Часу було обмаль, і він вирішив не переодягатися. Так і подався туди – у формі вояка УПА. Це була знаменна сцена: усі, хто там був, мало не зомліли, зокрема й декілька працівників КДБ, які були при виконанні службових обов’язків – прикинувшись мирними гуцульськими дядьками за ресторанним столиком, справно видивлялися та вислуховували, чи не несе часом хто якої крамоли на радянську владу… А тут, наче з-під землі, постав молодий вояк УПА. Вони мало не сказилися з люті. Мабуть, це було останньою краплею: “Как вы смеете… Кто вам дал право…” і т.д, і т.п. За Сталіна Миколайчука б неодмінно посадили. Згодом, що б не робив Миколайчук, до нього чіпляли ярлик “націоналіста”. Приміром, у фільмі Юрія Іллєнка “Білий птах з чорною відзнакою” Іван Миколайчук мав спочатку грати роль Ореста Дзвонаря (Ореста, зрештою, зіграв Ступка) – сильну й волелюбну людину. Та за вказівкою ЦК КПУ Миколайчукові не дали цієї ролі. Стрічка, яка отримала чимало відзнак і була закуплена 57 країнами світу, на батьківщині була знята з прокату за “націоналістичний душок”. Йому навіть Шевченківську премію дали у 1988 році – посмертно.
Патріотизм у творчості Миколайчука дратує радянську владу. Митця оголошують “націоналістом” і “неблагонадійним”. Зрештою, забороняють показувати фільми з його участю. І впродовж 5 років не допускають на знімальні майданчики.
Свій останній сценарій — “Небилиці про Івана” — Миколайчук так і не втілив у життя. Поки дочекався дозволу, важко захворів. І знімав картину вже режисер Борис Івченко. Шевченківську премію — за внесок у розвиток українського кінематографа — Миколайчук також отримав посмертно.
