Анексія Росією Криму й «гібридна» інтервенція на Сході України спонукали Північноатлантичний альянс до еволюції й вдосконалення.
Російська агресія завершила період інституційної та ідейної кризи в НАТО.
Розпад Радянського Союзу, концентрація сили й впливу в руках Вашингтона, а також розвиток стратегічного партнерства з Росією – колишнім «головним супротивником», поставили перед НАТО серйозні, майже екзистенціальні виклики.
За відсутності загрози масштабного континентального збройного конфлікту двох військово-політичних блоків, що міг призвести до обміну ядерними ударами, Європа все більше уваги приділяла власному збагаченню.
Альянс намагався пристосуватися до нових реалій, більше переймаючись локальними конфліктами, нерозповсюдженням зброї масового ураження, кібербезпекою і боротьбою з тероризмом.
Теракти 11 вересня 2001 року вивели організацію з летаргії. Альянс одержав реальний шанс перевірити на практиці дію наріжного каменю Вашингтонського договору – 5-ї статті, що закладає основу колективної безпеки.
У рамках її реалізації (першої за увесь час існування Альянсу), європейські союзники надали США допомогу у «Глобальній війні з міжнародним тероризмом», в тому числі взявши на себе основну ношу забезпечення стабільності в Афганістані після завершення там операції Enduring Freedom.
НАТО отримала нагоду на практиці перевірити існуючі доти тільки на папері механізми розгортання своїх сил у географічно віддалених районах, їхнього логістичного забезпечення й ротації.
Антиукраїнська кампанія Кремля, спрямована спочатку на силове захоплення Криму, а згодом – на дестабілізацію і військову інтервенцію на Донбасі, поставили Альянс перед трьома ключовими викликами.
«Зелені чоловічки» vs. 5 Стаття Вашингтонського договору
Існуючі механізми мобілізації ресурсів НАТО були виписані під реалії військових конфліктів двополюсного світу – з широким використанням традиційних озброєнь і очевидним фактом агресії однієї сторони проти іншої. Реалії «гібридної» війни, продемонстровані Росією, виявили інший характер сучасних війн, які базуються на диверсійно-підривних операціях із залученням спеціальних підрозділів, національна ідентифікація яких на перших етапах агресії неможлива.
Відтак Альянс опинився в ситуації, коли, у випадку «гібридного» нападу на котрусь із країн-членів, організація буде неспроможною вчасно задіяти 5-у статтю Вашингтонського договору через неможливість оперативної ідентифікації агресора. З цією метою в рамках організації було ініційовано створення Сил швидкого реагування, основним завданням яких стала не стільки протидія «зеленим чоловічкам», скільки максимально швидке встановлення їх приналежності до збройних сил конкретної країни. І вже з цього етапу починав повноцінно діяти механізм колективного захисту.
Окрім того, організація взялася модернізувати свою мобілізаційну політику – відтепер верховний головнокомандувач силами НАТО Європі може мобілізувати підрозділи Сил швидкого реагування, не чекаючи відповідного політичного рішення, яке в такому випадку стосуватиметься розгортання регулярних бойових частин країн-членів.
Дерев’яні кулемети і «Вова 2%»
Після кримсько-донбаської авантюри російський керманич Володимир Путін став, з-поміж іншого, відомий як «Вова 2%» – за те, що зміг мобілізувати країни-члени НАТО дотримуватися необхідного рівня фінансування оборони.
Два десятиліття по завершенню Холодної війни минули для європейських союзників в умовах фактичної відсутності прямої загрози їхній безпеці. Відтак видатки на оборону, ті самі обов’язкові 2% від ВВП, стали для європейських урядів радше винятком, аніж правилом. Це призвело до сумних наслідків – так, минулого року комітет по обороні німецького Бундестагу з’ясував, що з 89 винищувачів ВПС країни до виконання бойових завдань готові лише 38. А під час спільних маневрів на початку цього року німецький Бундесвер намагався приховати відсутність важких кулеметів на БТРах… дерев’яними ручками від мітел, пофарбованими у чорний колір.
Такі реалії викликали справедливе обурення Вашингтона, який був змушений рятувати ситуацію прямими поставками власної зброї до Європи.
Однак рік російської війни проти України привів до тями європейські країни, які, слідом за своїми східними і північними сусідами, заходилися латати дірки в оборонних бюджетах.
Наздогнати Вашингтон
Поряд із хронічним недофінансуванням, національні збройні сили європейських країн технологічно відстають від американських. І якщо раніше ця ситуація могла викликати хіба певні незручності в рамках чергових спільних навчань, тепер перед реальною військовою загрозою вона постає у зовсім іншому світлі.
Для ліквідації відставання США почали реформувати свою політику щодо експорту озброєнь – як традиційних, так і ексклюзивних, таких як безпілотні літальні апарати Reaper, здатні знищувати наземні цілі.
З іншого боку, політика розгортання бойових підрозділів американської армії, військово-повітряних сил у Європі чи то з навчальною метою, чи то в рамках «постійної ротації», забезпечують доступність звичного американським військовим арсеналу і, як наслідок, підвищують загальну ефективність Альянсу.
На цьому тлі європейські розмови про створення власної армії чи натяки на початок розробки власних безпілотників – не більше ніж спроба зробити хорошу міну при поганій грі. В такий спосіб Європа радше намагається, з одного боку, самоствердитись на тлі своєї політичної та безпекової інертності, з іншого – натякнути Вашингтону на потрібність його допомоги та її розширення.
Оновлена НАТО демонструє готовність дати відсіч потенційній російській агресії на усіх фронтах, розвиваючи тісну кооперацію з іншими організаціями, передусім з Європейським союзом.
Альянс показав світові гнучкість та адаптивність власної політики, довівши свою універсальність щодо системи колективної безпеки сучасного, сповненого нових загроз світу.
Тарас Жовтенко – експерт з проблем національної безпеки, кандидат політичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Джерело: http://www.radiosvoboda.org/
