Талановиту українську актрису Ірму Вітовську неможливо було не полюбити після популярного ситкому “Леся плюс Рома”, а також після багатьох теле- і кінопроектів.
Сообщает: http://intermarium.com.ua/
… А тим часом у своїй кінематографічній кар’єрі актриса спромоглася на доволі відвертий, ба навіть громадянський вчинок: категорично відмовилась від вигідних пропозицій зніматися в російських фільмах.
Отже, про кіно та театр, війну та мир — в інтерв’ю DT.UA розповідає актриса Ірма Вітовська.
— Ірмо, недавно в DT.UA ми розповідали про запуск українського фільму “Казка старого мельника”, де у вас помітна роль. Що це за образ, із яким ви згодом постанете перед дитячою кіноаудиторією?
— У “Казці старого мельника” граю такий собі “символ” української жінки, котра нічого не боїться. В казці показана козацька доба. Це означає, що в цій добі присутня й матріархатна частина, яка проходить через мій персонаж. Цей образ — гуморний, ексцентричний. Одне слово, такий, які досить часто мені й пропонують.
З режисером “Казки” — Олександром Ітигіловим — знайома давно. Це не перша наша спільна робота. Раніше, як відомо, всі орієнтувалися на російський “формат”: саме там диктували вибір акторів. А тепер — негайно — треба розпочати захист свого виробника…
— Фільм Ітигілова — сьогодні, на жаль, не правило, а виняток. Не так багато тепер знімають прокатного кіно — для дітей, і дорослих.
— Справді, де воно, українське кіновиробництво? Де український продукт? Я не проти, щоб в ефірі українського ТБ був російськомовний контент. Але в нашого глядача сформувалася стійка “залежність” від московських акторських облич. Наче без них не можемо обійтися?
Хоча розумію: це — бізнес. Є хороші продюсери, котрі можуть оцінити рівень актора, не зважаючи на те, звідки він походить. Але оцінка “меншовартісність”, на жаль, лишається. І лишається штампованість підходів: мовляв, усе, що не з Москви, — провінція. Така собі ментальна залежність від російської телекартинки.
Культивована і нав’язана зовні меншовартість залишила шрам на цілих поколіннях. Лише тепер стали усвідомлювати, що обличчя “російського брата” справді почало працювати на ту гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна…
Постає питання: а чи справді ми були братами? Трагічні події на сході об’єднали українську націю — не за етнічним чинником, а за духом. Українці дали світу волелюбство. Кажуть — “русский бессмысленный и беспощадный бунт”. А покажіть, де він? Більшість бунтів були українськими: Коліївщина, під проводом Кармелюка, далі — наші бунти проти кріпацтва…
Та й серед декабристів були українці. А в Росії якщо й були бунти, то лише на тих землях, які не потрапляли під кріпацтво, — Північний Кавказ, Дон, Урал.
Бунт роблять вільні люди. А кріпацька система Росії— це біда тих народів, які були кріпаками набагато довше, ніж українці. І це позначилося на їхній ментальності.
— Ірмо, кажуть, ви категорично відмовилися зніматись у російських фільмах, хоча там гонорари немаленькі, серйозна промоція в СНД. Це принципова позиція?
— Коли почалася війна, в мене були певні гонорари від зйомок у російських серіалах, я багато давала на благодійність. Але потім відмовилася співпрацювати з російськими кіновиробниками.
Зрозумійте, мені неприємно бути навіть “у кадрі” на машині з номерами чужої держави! Або тримати в руках “інші” грошові банкноти, а потім вдавати, що я “афігенная русская деревенская баба”. Це в той момент, коли серед знайомих є поранені… Це — не сумісне. Я — на екрані — “русская баба”, а в нього ручки і ножки немає “завдяки” росіянам…
…І ось одного дня я випила 200 грамів коньяку — і склала всі повноваження зі зйомок у росіян. Мені аплодували. А я вийшла й думаю: що ж далі робити? Звикла бути в цьому постійному русі. Так, серіали — це конвеєр. Хоча там ти не ловиш “зірок”, тому що всі зірки розписані на обличчя іншої країни. Ти майже завжди граєш на другому плані.
Хоча бували і попадання, тільки тому, що хтось злітав зі зйомок…
У нас мали би бути свої “Друзі”, “Няні”, “Свати”. Це питання нашого бажання. Вибирайте: ви робочі бджоли у вулику — чи просто трутні?
— У чому, на ваш погляд, найголовніші проблеми сучасного українського кіновиробництва? Як ці проблеми можна подолати?
— Тепер перед кіновиробництвом постають важкі проблеми — фінансові, законодавчі. Треба робити реформи — швидко. За 1—2 роки. Не тільки в галузі кіно, а й у галузі театру. А далі — шукати можливості допуску інвестицій. Внутрішній ринок потребує захисту, повернення квот на телебачення для українського продукту. Ви ж ніколи не примусите тих гендиректорів, котрі не вважають за потрібне долучитися до побудови української держави, а думають лише бізнесом, стати патріотичними…
Тому квота — важлива, щоб захистити свій простір. Так, українського продукту мало. Але замість російського “мила” можна показувати, наприклад, бразильські серіали. Побачите, через місяць бабусі їх дивитимуться із захопленням. Це як людина кидає курити і переходить на жуйки.
Більшість російських серіалів не становлять художньої цінності. Яка різниця: Педро любить її чи Петя? Але завдяки серіалам цілі покоління українців прив’язуються до певної країни, до спільного минулого. Це працює на підсвідомість… І коли наша людина подивилася новини, поплакала за полеглими бійцями, а далі — російський серіал… Висновок: “А все-таки в Советском Союзе было хорошо…”
