Із першого ж дня перебування народного депутата Надії Савченко в Україні, після майже дворічного тюремного ув’язнення в Росії, українці почули низку скандальних заяв.
Кажуть, ніби це наші політики одразу після приземлення Савченко на українську територію промили їй мізки й уклали в її уста те, що зараз ми чуємо ледь не з усіх телеканалів. Сообщает http://news.online.ua/
Насправді ж, якщо проаналізувати видану нею у в’язниці книгу "Сильне ім’я Надія", можна побачити, що ідеї так званого "побутового сепаратизму" були в її голові ще задовго до полону, ув’язнення і повернення на Батьківщину. Початок книги. Розділ "Полон" "Я могла зрозуміти злість і претензії "ополченців" (бойовиків на Донбасі, — ONLINE.UA).
Вони мали право висунути їх мені. Вони — теж український народ, і їм я теж давала присягу. А сталося так, що ми опинилися по різні боки барикад. І виходить, що я пішла проти свого народу... Хлопці, у вас до мене претензії? Так давайте розбиратися. Вийдіть на Майдан. Вас почують. Нас же почули". Це та сама мантра, яку повторюють вірнопіддані екс-президента Віктора Януковича із "Опозиційного блоку", лідер "Українського вибору" Віктор Медведчук та інші.
"Донбас не чують!" Але при цьому Савченко забуває, що вони вже виходили на Антимайдан, але нічого путнього в підсумку не сказали. Трохи далі у тому ж розділі: "Та й "ополченці" звірами не були. Вони теж люди, теж українці! Якщо правду сказати, то з половиною із них я б із більшим бажанням в бій пішла пліч-о-пліч, ніж із половиною з наших". Виходить, що бойовики ДНР і ЛНР Савченко ближчі за духом, аніж українські захисники..?
Розділ "Викрадення" Коли до Савченко, яку ватажок бойовиків ЛНР Ігор Плотницький продав у Росію, прийшли зі Слідчого комітету РФ і спитали, що вона робила на Майдані, Надя сказала: "Поранених виносила, першу медичну допомогу надавала. І "беркутівцям" теж". І тут же, раз пішла мова про "беркутівців", варто перескочити на кінець книги, до розділу "Майдан". У мережі вже з’явилося достатньо світлин і відеороликів, на яких видно, як Савченко крутиться біля "Беркуту". У своїй книзі вона й не заперечує, що допомагала спецпризначенцям.
"Та й мені було тяжко прийняти таке рішення, бо і люди на Майдані, і "Беркут" — то все мій, український народ, якому я присягу давала захищати його, а тепер довелося обирати. Тому я завжди обирала бік слабшого. Того дня, як не дивно, це були МВС і "Беркут". Тут Савченко розповідає про 19 січня, на Водохрещу, коли почалися заворушення на вулиці Грушевського в Києві, а "Беркут" пішов у наступ. Це було за місяць до кривавих подій 18-20 лютого. З-поміж простих українців-патріотів і "беркутівців", які стояли на боці злочинної влади, Савченко, виходить, обрала "Беркут".
Бо їй здалося, що "Беркут" слабший од народу, і його слід захищати. Озброєних "беркутівців" від неозброєних людей. Серед "беркутівців" Надія ходила, як своя. І коли чоловіки при повній амуніції лупцювали дівчат, жінок, літніх людей, командири наказували своїм підлеглим Савченко не торкатися. Хоча вона була без військової форми. "Якось "беркутівця" хлопці з "ультрас" зловили і почали з нього стягувати бронежилет і бити його. Тоді я і ще один чоловік закрили його собою і сказали не чіпати його". Свого часу одіозний екс-депутат Олег Царьов, який давно вже став на бік бойовиків, Росії та сепаратистів, і покійний "пастух" регіоналів Михайло Чечетов на всіх телеканалах бідкалися, що нещасних "беркутівців" били, черепи їм проламували.
Досить непогана компанія назбиралася: Царьов, Чечетов і Савченко. Одна теза на трьох. Далі — ще цікавіше. Гранати, які кидав "Беркут" людям під ноги на Майдані, Савченко дбайливо збирала і віддавала назад "беркутівцям". Щоби знов кидали? "Потім я походила і позбирала на землі, в тому квадраті, де люди ходили, все, що могло рватися, і поздавала йому". Розповідаючи про криваві події 20 лютого, під час яких загинула Небесна сотня, Савченко згадує: "Після закінчення стрілянини і відступу "Беркута" я з польовою сумкою пішла вгору по Інститутській, обійшла колом і спустилась по Грушевського. По дорозі перев’язуючи ВВшників і "беркутівців", кому потрібна була допомога.
На Майдані ж лікарів вистачало і без мене". Тобто, поки українські патріоти спливали кров’ю на Майдані, Савченко допомагала "Беркуту", перев’язувала йому рани. "Як бачите, я не була якимось лідером чи героєм на Майдані. Щоби бути лідером, потрібно знати, куди вести. А щоб бути героєм, треба мати чітку позицію і вирішити, на чиєму ти боці.
Я не могла вирішити, бо вже казала, що присягу давала і тим, і тим — українському народові", — резюмує Савченко. Надія ніяк не зрозуміє, що в будь-якій боротьбі нема двох боків. Не можна служити двом господарям. Тут або за владу, або за народ. Надя служила і вашим, і нашим. Далі — про те, як Герой України Надія Савченко служила в армії. "В кожній новій військовій частині моє рвіння, бажання і наполегливість служити сприймаються командирами зі словами: "Та мені б роту таких Надюх! Я би батальйон замінив!", а закінчуються криками тих же командирів: "Заберіть її! Вона непередбачувана! Некерована! *банута!".
А далі слава бігла поперед мене. І кожен командир чи начальник штабу обіцяв усе більшу й більшу мзду новому командиру, який погодиться мене забрати". Савченко не тільки ігнорувала накази керівництва, а ще й наражала на небезпеку себе та інших солдат. Саме тому жоден командир не хотів із нею працювати, всі хотіли спекатися. Ба більше, Надія ганьбила офіцерські погони, коли п’яна у формі валялася в кущах, і про це вона теж не соромиться оповідати. Коли Савченко служила в миротворчій місії в Іраку, вона взагалі не викисала: "Пити можна і вдень, і вночі. І навіть треба. Щоб напругу знімати. Головне — з головою. Я не пам’ятаю і дня, щоб я чогось спиртного не вживала". Перед нами, виходить, — типова алкоголічка, яка без спиртного не може навіть стресу зняти.
Особливо враховуючи те, що в Іраку стресу в неї практично не було, бо ж, як вона сама оповідає, майже постійно сиділа на базі й рідко виходила за її межі. А ту базу фактично не обстрілювали, більше по американських цілилися, зізнається вона. То які ж такі стресові ситуації в неї були? Насправді це — дитяча звичка Савченко: за її словами, батьки наливали їй алкоголь ще років із 4. Вона могла разом із усіма на застіллях пити до стану сп’яніння, і батьки думали, що це — нормально. Крім того, Савченко оповідає у книзі про ще одну свою "корисну" навичку — те, як вона крала. "Я "тирила" копійки у батька із кишені пальто. Він їх ніколи не рахував. Отака от погана дівчинка! Та й у майбутньому могла вкрасти якісь продукти, коли грошей не було, і їсти не було чого". Повертаючись до розділів "Тюрма" і "Голод", дізнаємося правду про те, як Савченко голодувала. В той час, як українці вболівали за народну героїню, деякі навіть голодували на знак солідарності з нею, Надя по-тихому під’їдала: пила каву й бульйон, їла шоколад і курячі гомілки. Про це вона розповідає у книзі сама. Річ у тім, що в її камері не було відеоспостереження у душі й туалеті, тож Савченко могла їсти там продукти, які їй передавали "контрабандою", а тим часом їй зараховувалися дні голодування. Виходить, що Савченко всім брехала про своє голодування?
Тож мали рацію ті, хто казали, що Надія приїхала з Росії досить повновидою... У книзі Савченко пише, що на 70-й день голодування займалася спортом: прес качала, присідала, віджималася від підлоги, підтягувалася.
Якби то було справжнє голодування, їй би з ліжка було тяжко встати. Досить непоганий вийшов політик, який полюбляє пити, красти і брехати. Депутат, який починає свою політичну кар’єру з брехні власному народові, приречений. Бо ж якщо Савченко навіть у таких моментах була з людьми нещирою, то що казати про виконання якихось обіцянок... Але це ще не все. Савченко зізнається, що у школі мала трійки з чотирьох предметів. "Хімія (хоч учителька була золото, але я щось хімію "ні в зуб ногою"; фізика (вчителька — ні риба ні м’ясо, тому і не вивчила я фізику, хоча сама наука мене дуже цікавила); англійська (ні вчительку зовнішності холодної англійської леді, ні саму мову я не любила) і українська (вчителька була хабарниця, хоч учила добре, але пишу я ще й досі з помилками)". Трійки з англійської та української. Пише з помилками.
Мови не любить. Ще один "плюсик" до прекрасного реноме політика. І завжди легше винуватити когось, аніж зізнатися, що ти — ледащо. Загалом книжка, як на мене, не має жодної художньої цінності. Це — мемуари, в яких Савченко розповідає про те, як минало її дитинство, як вона вчилася, служила в армії, в Іраку, пила, курила, займалася "сексом по телефону" за гроші (є й така сторінка в її біографії). Стиль оповіді — розмовний.
Мова — просторічна, перемішана із тюремним жаргоном і добірним матом. Про використання художніх засобів не йдеться. Цікавими видаються хіба розділи "Майдан" і "Крим", де Савченко розповідає про події як очевидець, змальовує важливі деталі, що створюють цілісну картину того, як росіяни окупували Крим, а українська влада не чинила опору.
Є у книзі й про те, як починався конфлікт на Донбасі, зокрема у Краматорську. Виявляється, Савченко ходила на краматорський антимайдан і навіть носила їжу "ватникам". "Отак ми з ними промайданили ніч біля багаття, вони мене годували борщем, поїли чаєм, а вранці я сходила в найближчий магазин, накупила продуктів і принесла їм на "краматорський майдан". Виходить, коли фанати "русского міра" лягали під танки українців і не пускали наших бійців у місто, Надя ще й допомагала антимайданівцям продуктами.
Свідома позиція патріота, що й казати. Так сталося, що Надія Савченко опинилася в ролі політика випадково. Це був механізм її звільнення з тюрми. Але якби вона була до кінця щирою із собою, то мала би чесно визнати, що не має для цієї роботи досить знань, умінь і навичок. Після виходу з в’язниці їй варто було би посидіти, послухати інших, почитати, вивчити безліч документів, а тоді вже сформувати власну думку й виголошувати її.
Савченко не розібралася в собі, не навела лад у своїй голові — і вже ініціює якісь переговори, влаштовує дивні акції. Насправді ж, здається, вона навіть не знає, на чиєму вона боці. Адже у війні двох боків не буває. І в нас таки не громадянська війна, щоби захищати обидві сторони конфлікту. І після стосу даремно списаного паперу (а книжка Савченко, на хвилиночку, вийшла накладом 100 тисяч примірників) Надії таки варто було б переосмислити свої цінності й орієнтири. Бо, судячи з її писанини, у голові нашої "героїні" — суцільна каша.
