Про вибачення. Я – ніколи не забуду, як “мєсниє житєлі” смажили шашлики на Саур могилі, на кістках і крові наших хлопців…
А ще того пілота, якого «мамочки ополченців» забили насмерть, лопатами. На землі. Він катапультувався на їх території, коли їхні «защитники новороссии» збили літак. Сообщает http://politinfo.com.ua/
Я не забуду те каміння, яке летіло від жителів Донецька на «параде пленных», як і сам парад. А вони товпами йшли дивитися і знущатися.
Тепер мені у них просити вибачення?
І «столб позора» з жителькою, Іриною Довгань, яку прив’язали до стовпа, обгорнули прапором і всі бажаючі плювали, кидали сміттям, били.
Я не забуду ті понівечені обличчі, яких ці «ополченцы», назвали «фантомасами Дєбальцево», позрізавши шкіру з м’язами.
Я не пробачу за обстріляний Восточний район Маріуполя.
І ще, я не пробачу ту мамашку, яка в дитячий поліклініці лізла без черги до лікаря, «потому что она беженка», а на питання лікаря, де тато дитини, відповіла: «остался дома убивать украинцев».
Я не пробачу і не забуду полонених, яких катували, а не рятували від «голодування», крапельницями.
Я не буду просити вибачення за відірвані ноги і руки наших бійців. Я не вибачатимусь за могили наших хлопців. І за те, що багатьох збирали по шматках, а ідентифікували по ДНК.
Я багато бачила, за майже два роки волонтерства в зону війни. Не проситиму вибачення за спалені і потоптані прапори України, тими ж жителями. І за вирізані портрети Тараса Шевченка, з підручників. За погрози і образи волонтерів. Це не ненависть, не негатив.+
Так виглядає непрощення. Ї за “пособніка каратєлєй”, теж не вибачатимусь
