1000-літня історія українського народу, це ланцюжок поколінь, в кожному з котрих знаходилося достатньо закоханих у свою землю людей, сильних та дієвих; патріотів, що не дали зайдам ні винищити, ні асимілювати свою націю – знищити її тіло та душу.
Бійці УПА: молоді, завзяті, відчайдушні. Архівне фото газети "День"
Показовою є важка історія однієї типової західноукраїнської родини, котру Патріотам України розповіла Стефанія Лодунська. Сообщает http://patrioty.org.ua/ Читаючі ці спогади, усвідомлюєш зайвий раз, наскільки нашим батькам-дідам було тяжче ніж нам наразі. Судить самі…
Мама народилась 14 лютого 1929 року. Тернопільська обл. Бережанський р. с. Вербів. Починала вона свою боротьбу ще будучи маленькою. У мого діда Пилипа збирались завжди люди. І мама стояла на атасі. Коли здалека бачила, що підходять польські поліцаї, вона кричала... Прошем пана я сім бою (пане,я боюсь вас.-переклад). Це був сигнал для всіх. В хаті був другий вихід і всі забиралися геть непомітно для поліції. Фамілія мами...Петрух Текля Пилипівна.
Вона записувала дещо. Але дат не ставила. Ось один епізод... Я з Іванком ходила в Бережани. Від Вербова Бережани 12 км. Трохи ішли пішки, трохи нас підвезли. Німці відкрили тюрму. Ці всі люди ішли туди. Там було страшне видовище. Москалі вирізали дівчат і хлопців, які були в тюрмі. У дівчат відрізані груди, у хлопців все решту. Кров текла рікою. Ті, що жили поруч розказували, що мотори гули цілі ночі, що б не було чути криків людей.
Вони не боялись німців. Більше боялись більшовиків. Іванко... це її майбутній чоловік. Іван Бортник. Він пішов в УПА в 1942 році. Хлопцю було 17 років. Всі його чотири брати теж були в УПА. В живих залишився один.
Дід Пилип був зв’язковим. І її ще маленькою використовували для передачі інформації. Вони одружились в 1947 році. Одружились таємно. брали тільки шлюб. В 1948 році народилась Марічка. Моя сестра. Хтось все таки доклав, що вона одружена з Іванком. Її часто викликали на допити. Але друг Іванка підтвердив, що це його дитина .Також викликали на допит і священника. Запису про шлюб не було. Так вона уникла тюрми.
Всі дуже боялись приходу москалів в 1944 році. Бо пам’ятали тортури НКВД в 39-41 роках. Багато людей тікали з німцями.
Будучи ще підлітком, вона крутилась біля воєнних. Приносила цю інформацію дідусеві. Той шифрував і знов через свою малу передавав іншим зв’язковим. Одна з таких зв’язкових була недалека сусідка. Катерина. Красива дівчина посвятила все своє життя боротьбі.
Її і ще одну зв’язкову арештували і відправили в тюрму. Сміливиця пройшла всі табори. Перенесла всі тортури. Але і під тортурами вона нікого не видала. Повернулась додому через 25 років. Я пам’ятаю її. Посивіла, постаріла. І завжди буда мовчазна.
Багато з Вербова повертались з тюрм через 20-25 років. Пішли молодими, а виходили постарілими.
«Ястребки», як називали карателів НКВС, лютували все більше. Часто проводились обшуки. Часто викликали на допити. Дідусеві прийшлось законспіруватись. За ним слідкували. Та і за мамою теж. В 1949 році вона мала побачення з Іванком. Це було вечором. І тут почалась облава. Скоріше всього хтось їх здав. Іванко почав тікати в сад. там у діда була криївка. Та не встиг. Розривною кулею йому відірвало половину лиця. Вона прибігла. Один з карателів вистрілив в нього ще і добив. Зняв з тіла годинник і почепив собі на руку. Маму зразу ж забрали.
Допит був цілу ніч. Вона нічого не сказала. Зранку відпустили. Серед села стояв віз з тілами вбитих в цю ніч. Всього шестеро. І серед них мамин чоловік. Попрощатись не дали. Загиблих героїв повезли і до сьогодні ніхто не знає де поховані.
Через день маму знову забрали. Знову допити. Знову очна ставка з товаришем загиблого, де той знов і знов запевняв москалів, що наче він є батьком маминої дитини, а не застрелений боєць УПА. Знову священника допитували, сусідів. Та її ніхто не здав. Допитував її гуманний кагебіст. Він їй написав на папері, щоб нічого не говорила. Потім він і врятував і маму і мого діда від Сибіру. Коли вже було все на возі... він дав команду відмінити. Так мама залишилась в селі. Останній брат Іванка здався в 1950 році. Це був наймолодший брат. В лісах хлопці воювали до 1954 року. Ніхто не вижив.
Мати продовжувала носити їжу і одяг для тих хто ще був живий. Хоч це було важко. Так в 1952 році познайомилась з моїм батьком. Він не був під підозрою. Переселенець з Польщі. Через нього вона передавала.
На допити її викликали постійно. Постійні обшуки. Моя старша сестра так і залишилась Романівною по удаваному батькові. Батьком рахувався товариш Іванка. Останній раз маму викликали на допит після проголошення суверенітету України. Просили розказати все як було. Та вона і тоді мовчала. Не маю я віри до них... казала.
В мамчиних спогадах є кілька епізодів про те, як НКВС знищувало поляків, євреїв під виглядом УПА. В сусідньому селі Біще була вбита сім’я євреїв. І вона пише, що впевнена, що це НКВС. Для того, щоб компрометувати партизанів. Знала, що групи партизан тоді не виходили на завдання в цю зону. Біще від Вербова 7 км.
Одна з родини, яка приїхала до нас впізнала в ястребку «бандерівця», який вбивав поляків.
Фактично ці що воювали з УПА називались стрибки. Але ще їх називали ястребки. Коли діда не відправили в Сибір, то забрали на Донбас на шахти. Він собі обрубав два пальці і через три тижні повернувся додому. В нього були землі. Забрали все в колгосп. Він став бідний.
Мама і дід дуже гарно співали. Одного разу дід був в Бережанах і добре випив. Цей КГБіст, що розстріляв Іванка, маминого чоловіка, жив там. Дід його зустрів. І заспівав йому пісню.
Був на світі Гітлер, німецький божок.
Захтів України... дістав мотузок.
Райпартком, виконком, всі голодні в райпартком.
Ми вас нагодуєм з лика мотузком.
На далекім сході сталась новина.
Сталіна родила грузинська коза.
Райпартком. виконком...
Москалі голодні прилізли до нас.
Та прийдеться скоро драпати від нас.
Райпартком, виконком...
Маму постійно кликали співати в хор, виступати на концерті. На цей концерт приїхало з Бережан началство велике. В тому числі і вбивця. Вона мала співати якусь пісню. Та вийшовши на сцену заспівала бандерівську:
Там в Бишках на край лісу. Зелений дуб стояв.
Там сотник Закарпаття криївку збудував.
Приїхало до лісу саме НКВД,
Наші друзі не знали, що їх смерть вже жде.
Ця пісня була складена з реальної історії. Є таке село Бишки. І коли викрили де криївка, п’ять хлопців себе підірвали гранатами. В полон живими не здались.
За пісню дідові дали 15 суток. Маму знову закрили на 3 дні. Але це вже було десь в середині 60-х. На тому відпустили.
Мама до кінця життя була борцем за Україну. Організувала групу людей, збирала патріотичні пісні і співала на з ними. На Пасху, на гаївках, на великі свята, на весіллях. Одна з цих пісень:
А в Кийові Золотая брама.
На тій брамі синьо-жовта фана.
Хлопці підемо, боротися будемо.
За Україну, за вільні права. Державу.
Часто слухала «Голос Америки». Тримала зв’язок з тими, хто передавав літературу від Ярослави Стецько. Часто звучала пісня
Чобіт за чоботом вставаймо в один ряд.
Друзі повиходили, чекають на нас.
Прийшли ми в одну хату, а там більшовики.
Жінок дітей порізали, порвали на куски.
Чобіт за чоботом встаємо в ряди
З московською заразою покінчим на завжди.
Місцеві комуністи їх боялись і не дуже чіпляли. Та за те на роботи посилали важкі. Вчитись її не взяли.
Мого батька пересили з Польщі. З Перемишля. В бабці були землі. Прийшлось все залишити. І приїхати ні з чим. Дали хатку-розвалюху. Коли мої батьки познайомились, тато часто приходив до мами в вишитій сорочці. Та коли женився в 1954 році, то замість сорочки виявились тільки одні рамки спереду – треба було виживати з дітьми. Коли оформляв пенсію, то в довідці за 1953 рік був вказаний заробіток у 5 рублів за 280 трудоднів.
Вже маючи 70 років мама вступила в Рух. Ходила на всі мітинги. Вже проживала у Львові. Мала зв’язки з політв’язнями. Та була розчарована. Завжди говорила «Наші хлопці гинули не за таку Україну». Та завжди мала віру, що Україна буде. Навіть як був Майдан, то вона віддавала свої копійки. І заставляла внуків перечислювати гроші. Допомагала пораненим. Я по її просьбі висилала гроші львів’янину Івану Рапову, який був поранений на Майдані. Слава Богу Іван живий. В нього були розірвані легені. І врятував його медбрат Іван з Дніпропетровська. Сам на жаль загинув. Іван і Олеся Рапови мають двох діток.
Як не дивно, але у мами не було ненависті до росіян. Коли спілкувалась з людьми з Росії, чи з Білорусії, то переходила на російську мову. Була зневага до свої запроданцеві, та і нас не навчила ненависті до іншої нації. Мама до останнього подиху боролась за волю України. До останнього подиху молилась за наших воїнів і люто ненавиділа комуністичний режим. Померла 3 червня 2015 року. Вічна пам’ять і Царство Небесне. Хто вірує, помоліться за неї…
